Судочинство у справах щодо військових: в ЗСУ назвали проблеми

Судочинство у справах щодо військових в ЗСУ назвали проблеми 1234 переглядів

Наразі не існує методик, які дозволили б оцінити правильність і доцільність рішення командира під час бою.

Бесіду вела
Ольга Туєва,
«Судово-юридична газета»

У серпні 2014 р. окупаційні війська Російської Федерації вдалися до віроломства, підступно розстрілявши колону українських військових, які за попередньою домовленістю з російською стороною виходили з оточення бойовиків без озброєння. Про те, що призвело до трагедії в Іловайську, чи будуть покарані її винуватці та з якими проблемами в юридичній площині стикаються Збройні Сили України, в ексклюзивному інтерв’ю «Судово-юридичній газеті» розповів заступник начальника управління Центрального науково-дослідного інституту Збройних Сил України, заступник керівника сектору «М» АТО у 2014–2015 рр., полковник Віктор Шидлюх.

— Під час прес-конференції «Іловайськ-2014: уроки та висновки» Ви зазначали, що дестабілізації ситуації на Сході сприяли, зокрема, низька стійкість суспільства до інформаційно-психологічних операцій РФ і пропаганда, що сіяла паніку серед цивільного населення та військових. У чому це виявлялося?

— Мотивація ворога зрозуміла. А ще є ті, кому щось заважає піти в армію і стати на захист своєї держави або сприяти обороні в інший практичний спосіб. У таких людей спрацьовує захисна реакція — вони за будь-яких умов усюди бачать зраду, контрактників називають заробітчанами, розповідають про «штабних щурів» і «паркетних генералів». Зараз кожна кухарка — фахівець у військовій справі, знає, як діяти головнокомандувачу. Кожен, хто здатен надрукувати текст у Facebook, починає керувати військами. Все це завдає шкоди.

Дехто питав: «Чому ви не відповідали на обстріли з російської території?» Кожен грамотний військовий розуміє, що постріли у відповідь були б висвітлені росіянами як акт агресії. Ми принципово ніколи не відкривали вогонь по населених пунктах, бо чітко усвідомлювали, що там живе мирне населення. Натомість росіяни будують там оборону і починають обстрілювати наші позиції. За кордоном теж не розуміли, що відбувається в Україні, бо були під впливом пропаганди — РФ прикривала свої дії гаслами про сепаратистів і ополченців, на чорне вони казали «біле». Росія чекала відповіді для того, щоб розв’язати повномасштабну військову агресію проти України. На той час ми не були готові до цього.

В оперативній побудові у них було два ешелони. Перший — це бойовики, спецназ, найманці, що були на окупованій території. Другий ешелон — це регулярні війська, контрактники, які стояли на кордоні. Ми не мали таких сил. Щойно ми наближалися до успіху, вони відразу вводили ці резерви через кордон і вирівнювали ситуацію на свою користь, оскільки їх сили значно переважали наші. У ході розслідування прокуратура дійшла висновку, що лише на іловайському напрямку кадрова перевага, створена росіянами, становила 18 до 1. На кожен український танк було 10 російських, на кожну нашу реактивну систему залпового вогню — 15 їхніх. Військовослужбовці РФ, не втомлені боями, зі справним і вивіреним озброєнням, а не таким, як у нас після боїв, вторглися на територію України. Чудеса героїзму українських військових фактично видаються за прорахунки військового командування. Але в тих умовах командування прийняло єдино правильне рішення: наносити ураження усім тим, що є.

Згадаємо відкриту агресію Російської Федерації проти Сирії, коли вони застосовували хімічну зброю. Це могло статись і в Україні, але люди чомусь вірять російській пропаганді, а не словам своїх військових. Не вірять, наприклад, у те, що над Україною літають космічні апарати — розвідувальні супутники противника. Насміхаються й кажуть, що ми говоримо про НЛО. Але мова йде про повітряно-космічні сили РФ, і вони реально існують.

Ми не боїмося їх військ, лише закликаємо тверезо оцінювати наші можливості у 2014 р. Тоді ми могли лише окремими блокпостами в один ешелон протидіяти ворогу і при цьому ще примудрялись звільняти населені пункти. Але більшість українців значною мірою були під впливом інформаційних атак. Згадайте, як, наприклад, деякі теперішні депутати, по суті, демонстративно закликали не виконувати накази військового керівництва, звинувачували у зрадництві офіцерів, які ціною власного життя захищали Україну, нагнітали істерію й недовіру. Питання, чому вони так чинили, залишається відкритим.

— Як Ви оцінюєте сьогоднішній стан забезпечення правосуддя у справах, що стосуються військових злочинів?

— Судова система, як на мене, зараз не готова виносити законній справедливі рішення у цій категорії справ. Проблема полягає, перш за все, у спеціалізації — судді мають розбиратися у певних воєнних аспектах. Питання, пов’язані з діяльністю військових під час бою і рішеннями, що приймають командири, насправді дуже складні. Є заходи, які необхідно вжити негайно. Перш за все — розпочати навчання суддів у рамках підвищення кваліфікації, аби удосконалити їх спеціалізацію для розгляду справ цієї категорії. Органи військового управління будуть лише сприяти цьому.

Разом з тим, слід зазначити, що наразі не існує методик, які дозволяли б об’єктивно оцінити правильність і доцільність того чи іншого рішення командира. Бій — це зіткнення двох сторін, у якому долі секунди можуть відігравати вирішальну роль і кожна дрібничка має значення. Раніше траплялися випадки, коли внаслідок потужної інформаційної кампанії цілі підрозділи відмовлялися виконувати завдання, але з якихось причин військовослужбовці не несли відповідальності за це, натомість в усьому звинувачували командирів.

Вирішити ці проблеми неможливо без кваліфікованих суддів, котрі знаються на військових питаннях. Приклад з практики: військового судять за те, що він не запобіг терористичному акту і не припинив його, а в якості експертів викликають військових. А чи не мав бути залучений фахівець з питань запобігання і припинення терористичних актів? До чого тут військові? Як щодо того, що відповідно до закону, такий обов’язок покладається на зовсім інші органи, а не на Збройні Сили? ЗСУ під час війни виконують свою функцію, для якої вони навчені — це відсіч збройній агресії. Саме це, власне, вони і робили у тих надскладних умовах значної переваги сил противника.

Один з елементів гібридної війни — це війна у правовому полі: обвинувачення офіцерів та їх дискредитація. Шість років триває судова тяганина у справі проти одного офіцера за наявності чотирьох судових рішень, у яких сказано, що в обвинувальному акті відсутні обов’язкові елементи складу злочину. Наприклад, об’єкт злочину. В акті написано: «Крадіжка військового майна, яке не є військовим». Шостий рік поспіль підполковника, начальника штабу зенітно-ракетного дивізіону викликають на засідання, де він змушений захищатися. Чи це не є саботажем і відволіканням людини від виконання її прямих обов’язків? Те саме відбувається у справах солдат і генералів, де суд давно мав би вирішити елементарні питання.

— Чи в змозі військовослужбовці захистити свої права за таких умов?

— Деякі військові не розуміють суті звинувачень стосовно себе і не можуть захистити свої законні інтереси. Нещодавно суддя Херсонського міського суду Херсонської області виніс рішення про притягнення до адміністративної відповідальності військовослужбовця-контрактника за те, що він 10 днів підробляв вантажником, отримавши дохід у сумі 1500 грн. При цьому суд дійшов висновку, що він є державним службовцем, винним у порушенні встановлених законом обмежень щодо зайняття іншою оплачуваною діяльністю. Хотілося б запитати у таких фахівців з юриспруденції: а де написано, що військові є державними службовцями? Контрактнику закидають те, у чому він не винен, оскільки він не є суб’єктом корупційного правопорушення. Навіть військові посадові особи й державні службовці — це не тотожні поняття. Сторони захисту і обвинувачення та суд не розібралися в елементарному питанні. За такою логікою державним службовцем можна визнати й двірника, який працює на державному підприємстві. Судова система повинна бути фаховою, аби робити справедливі остаточні висновки з таких питань.

Я знаю приклад, коли у справі одного підполковника рішення в іншому кримінальному провадженні, де він не мав ніякого процесуального статусу, було використане як преюдиційний факт лише тому, що там фігурувало його прізвище. Тоді суд дійшов висновку, що у такому випадку не потребує доказування факт вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб. Підполковник оскаржив рішення, але йому відмовили у прийнятті скарги до розгляду, посилаючись на те, що він не є стороною в даному провадженні. Тільки уявіть глибину цього абсурду!

Великі претензії до змісту обвинувальних актів. Підставою для обвинувачення є наявність у діях особи складу кримінального правопорушення. Воно має ґрунтуватись не на припущеннях, а на належних і допустимих доказах, і це все має відображатись у обвинувальних актах. Навіть у цивільних справах позовна заява має містити обставини і докази на їх підтвердження, а в кримінальних чомусь нехтують положеннями Конституції та Кримінального кодексу.

— Яким чином, на Вашу думку, можна забезпечити незалежність суддів і об’єктивний та неупереджений розгляд справ?

— Українське правосуддя лише народжується. Зараз існує багато проблем, на які скаржаться судді: вони незахищені, сама система судоустрою не дозволяє наповнювати суди чесними суддями, немає справедливості під час кваліфікаційних випробувань. Крім того, є багато судів, які просто не заповнені, і на суддів, які там є, лягає тягар, який мав би рівномірно розподілятися між усіма.

Я особисто як правозахисник звертався до Вищої кваліфікаційної комісії суддів з проханням пояснити, як саме планується реформувати судову систему. Адже вона здатна впливати на всі сфери суспільного життя, у т. ч. захищати права військовослужбовців, особливо в той час, коли вони знаходяться на передовій. Відповіді я не отримав.

У нашій системі судоустрою передбачені самі лише стягнення і жодного виду заохочень для сумлінних суддів. А що ми зробили, щоб захистити й мотивувати суддів до винесення законних і справедливих рішень? Я кажу про пріоритет заохочень. Якщо виховувати дитину лише зауваженнями, доріканнями і покараннями, чи виросте вона повноцінним, впевненим у собі громадянином? Повірте, ні. Справедливий суддя вкладає душу в кожне своє рішення. Я радію, коли бачу, як здійснюється справжнє правосуддя, коли суддя виконує закон, коли він справедливий і кваліфікований. І суддя має радіти і відчувати повагу за це. Про які догани ми говоримо?

Ми не повинні зосереджуватись на покаранні людей. Ми повинні створювати умови, за яких люди поважатимуть суд, а адвокати зможуть розкритися у знанні законів і судовій риториці. На жаль, іноді судді не зважають на важливі доводи сторін і не обтяжують себе необхідністю обґрунтовувати рішення. Треба визначити напрямки зосередження основних зусиль, робити кроки у цих напрямках і питати з тих, хто взявся за справу реформи, але не захотів або не зміг нічого зробити. А люди, які заважають і саботують ці кроки, самі по собі відпадуть. Українці не відступляться, вони заплатили дуже високу ціну за своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. І цю ціну вони не подарують нікому.

— Тимчасова слідча комісія, утворена при Верховній Раді, на відміну від прокуратури, стверджувала, що причиною іловайської трагедії стала не лише агресія з боку РФ, а й бездіяльність вищого військового керівництва України. Наскільки обґрунтованими є такі звинувачення?

— Вирішуючи це питання, особливу увагу слід приділити дослідженню такого елементу складу злочину, як суб’єктивна сторона. Командири — живі люди, які мають своє суб’єктивне бачення певних подій, що прямо залежить від доповідей їх підлеглих. Уявімо ситуацію: командир знаходиться на бойовому посту і йому доповідають: «Вторглися росіяни». Він питає: «Це точно росіяни, а не колона українських військових, що виходить з оточення?», а відповідь: «Не знаю». Паспорти у них не перевіриш, знаки розрізнення вони познімали і камуфлюються під українські Збройні Сили. Уявіть собі, в якій складній ситуації знаходиться командир. Як він має поводитись: вірити чи не вірити? Це не ворожіння на кавовій гущі.

Суддя, розглядаючи справу, приходить до висновку, що формально командирові доповіли про ситуацію, що склалася, і не враховує правила оцінки інформації на предмет достовірності. З інших джерел мають бути отримані дані, що підтверджують її правдивість. А тут лише одне джерело, і те сумнівне. Наявної інформації просто недостатньо для того, щоб прийняти рішення. Судді навіть не розбираються, чи взагалі надходила така інформація. А у військових все суворо регламентовано: якщо інформація надійшла, вона має бути відповідним чином зафіксована і містити певні реквізити. Для цивільних суддів це незрозуміло, вони здебільшого керуються лише припущенням про те, що командиру повідомили про небезпеку.

Висновок Тимчасової слідчої комісії є безпрецедентним з точки зору упередженості. Хто з її складу є фахівцем, який може дати висновок щодо військових питань? Яку юридичну силу мають їх висновки, окрім того, що вони, по суті, спрямовані на те, щоб викликати у суспільства ненависть до власних Збройних Сил? Більше того, ТСК діяла незаконно, адже закон, що має регулювати засади та порядок її діяльності — ЗУ «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України» було визнано неконституційним ще у вересні 2009 р.

— Чи вистачить доказів, зібраних в ході розслідування обставин іловайської трагедії, для того, аби довести винуватість Росії у вчиненні злочинів проти людяності та порушенні законів і звичаїв війни?

— Доказів більш ніж достатньо: відеозаписи, техніка, свідки. Крім того, можна звернутися до країн-партнерів і міжнародних організацій, які фіксували перетин кордонів України. Таким чином питання доказування факту вторгнення російських військ буде знято. Що стосується злочинів проти людяності, які вчинялися бойовиками, то багато людей, що перебували в полоні на окупованих територіях, готові давати свідчення. Є обставини, які не можна вигадати: певні особливості місцевості, будинків, зовнішності людей тощо. Це також потужні засоби доказування, тож не бачу жодних проблем. Я переконаний, що суд візьме їх до уваги. Якщо ж в Гаазі не сприймуть ці докази, то це продемонструє безпорадність тих, хто їх збирав. Для того, аби існував світовий порядок, факти порушення законів і звичаїв війни мають бути розслідувані, а винні — притягнуті до відповідальності. Україна, на відміну від Росії, дотримується міжнародних домовленостей. Я, як безпосередній учасник бойових дій, жодного разу не бачив ознак порушення з боку наших військових. Українці завжди гуманні, навіть до ворога. Згадайте Статут, затвежджений Симоном Петлюрою у 1920 році, значна частина якого присвячена праву війни.

— Якими пільгами користуються учасники бойових дій і чи дійсно держава забезпечує реалізацію передбачених законом гарантій?

— Більшість пільг існує лише на папері. Питання матеріального забезпечення підіймав зокрема начальник Генерального штабу. В тому числі з цієї причини зараз звільняється багато офіцерів. У мене є всі вислуги, я теж можу звільнитись у будь-який момент, але хто буде захищати Україну як не я? Підготовка офіцера, на якого можна покласти відповідальність за підрозділ, займає не менше 7 років, офіцера штабу оперативного рівня — 10-15 років, офіцера Генерального штабу — 20-25 років. Де нам взяти стільки часу?

Все, що скасовується, припиняє свою дію одразу ж, на наступний день. А за усім, що дається, доводиться стояти у величезній черзі. Люди рік за роком втішаються тим, що вони є кількатисячними в черзі на першочергове отримання житла. Стан забезпечення соціального захисту має оцінюватися за результатом, а не за процесом. Бо результат — це не номер в черзі, а реальне забезпечення гарантій. Особи, що винаймають квартиру, не можуть скористатися пільгою на оплату комунальних послуг, бо право на неї має лише той, кому належить житло. Банки не хочуть виконувати вимоги законодавства щодо припинення стягнення відсотків за кредитами. До мене приходив солдат і скаржився на те, що відсотки продовжують нараховуватись, а погасити борг він не має змоги. Досі періодично трапляються випадки відмови в наданні учасникам бойових дій права безкоштовного проїзду в громадському транспорті.

— Яким чином, на Ваш погляд, можна вплинути на цю ситуацію і домогтися реалізації соціальних гарантій, наданих військовослужбовцям?

— Насправді цю проблему можна вирішити дуже просто — треба позбавляти ліцензії перевізників, що відмовляють в пільговому проїзді відповідним категоріям осіб. Їхні проблеми в стосунках із державою — це їхній власний клопіт, який не стосується захисника, що проситься в маршрутку. Військовослужбовці не повинні вигризати повагу до себе. Ця пільга — прояв поваги до їх внеску в захист держави, визнання важливості їх ролі. Люди, що живуть в Маріуполі, поважають захисників, бо знають ціну свободи — вони пройшли через окупацію і власними руками будували окопи. Дехто вважає, що захист держави — це справа виключно військових. Натомість ст.17 Конституції України говорить про спільну відповідальність: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу». Втім виходить, що окрім виконання військового обов’язку, захисникам України доводиться ще і самостійно вирішувати проблеми з землею, з житлом і таке інше. Дехто дивується: «Вам що, ще і гроші потрібні? Що ви з тими грошима знову!» У тих, хто таке говорить, є перепустка в магазин, де можна брати все безкоштовно? У Збройних Сил, на жаль, її немає — все потребує певних ресурсів і, навіть якщо вони є, їх використання чітко регламентоване цільовою спрямованістю.

— Чи висувають Збройні Сили конкретні ініціативи щодо вдосконалення законодавства?

— ЗСУ неодноразово виступали з низкою пропозицій. Є багато законопроектів, поданих військовими, але ці ініціативи досі не реалізовані. Йдеться, зокрема, про проект закону «Про цивільно-військове співробітництво» — його розгляд з невідомих причин постійно відкладається. Крім того, держава має впровадити комплекс заходів, спрямованих на підняття престижу військової служби: проводити військові паради, знімати художні фільми, вести просвітницьку роботу, підвищити мінімальну заробітну платню військовослужбовця принаймні до 15 тис.грн. Лейтенанту, фаховому спеціалісту, в IT компанії пропонують 40 тисяч, а в Збройних Силах — 10 ще і з ризиком для життя. Де тут справедливість? Є відданість, є самопожертва, і військові роблять все від них залежне в тих умовах, які є. Але одного ентузіазму замало, має ж бути якийсь баланс.

Ольга Туева







Добавить комментарий